Більше відомі миру Біарітц, Байон і Англет – три міста на узбережжі Атлантичного океану (вірніше Біскайської затоки), що входять також у країну Басків. Уздовж дороги, що веде до них – хирляві соснові ліси. Величезні болотисті простори, що були колись дном океану, в 18 сторіччі за наказом Наполеона були засаджені сосною. Перше велике місто французького узбережжя Байон (у російській вимові чомусь «Байонна», хоча по-французькому саме «Байон») – столиця французької Країни Басків. Байон славний своєю старою частиною – у минулому фортеця і бастіон, нині музей, стародавні будинки на березі ріки Адур, затишні кафе. Англет плавно перетікає з Байона в Біарітц, і навіть не помічаеш, як перетинаєш це місто, хіба що будинки стають багатше.

Біарітц, що перебуває на самому березі Атлантичного океану – місто дороге, курортне. Це – справжній рай для аматорів серфінгу. Тут є й школа для навчання цій нелегкій справі. Спостерігаючи за серферами із пляжу,”глядачі” навіть роблять ставки, хто протримається довше на хвилі.

Але повернемося до нашої провінції. Тут Франція в самому своєму традиційному вигляді – стародавні будинки (будівлі 14-17 сторіч!), звичайно облагороджені й доглянуті; каштани, платани (могутні дерева без кори й з підтятими вітками-куксами), дуби, клени, яблуні. Багато сонця на нескінченних зелених лугах, сніжні вершини Піреней удалині, усміхнені жителі. «Bonjour!» – здороваються вони просто так, і, здається, усе в них добре. Тільки із часом розумієш, що в нас багато схожого, але спочатку здається, начебто опинився на іншій планеті.

Переборюючи боязкість і бажання забитися вдома в кут і не визирати, намагаюся спілкуватися. У п’ятьох хвилинах їзди по степовій дорозі (звивистої, але дуже гладкої) містечко Сан Палі. Тут є «мезон солідаріті», щось начебто «будинка рад», де мене по-материнському дбайливо прийняла соціальний працівник, чемно розпитуючи про мої плани на життя й ненав’язлива радячи, із чого мені почати «інтегрувати». Відразу відзначу, що розмовляють англійською тут дуже мало. Так само, як і в нас у Росії вони «щось і колись» учили в школі, але через непотрібність ці знання відпали. Хоча от він, Англетерр за Ла Маншем. Ось і розбери їх, цих французів. Так що мені довелося тугувато. Місцеві жителі дивилися на мене добрими очами, чемно посміхалися й нічого не розуміли. Але все-таки спілкуватися доводилося, хоч і мовою жестів і на моторошній суміші англійського й французького. Всупереч розхожим слухам про те, що нібито французи не люблять, коли в їхній країні іноземці говорять на англійському й роблять вигляд, що не розуміють (іноді й справді не розуміють!), вам охоче відповідять і майже за руку відведуть туди, куди вам треба.