Слідом за старою притчею про чуму ми вирішили згадати “Декамерона” Боккаччо. Якщо ви пам’ятаєте, саме страшна епідемія змусила десять знатних італійців покинути місто, усамітнитися на прекрасній віллі. Ну, а щоб не нудьгувати ці знатні синьйори та синьйорити стали розповідати один одному чудові історії: смутні й смішні, романтичні й фривольні, історії з несподіваними фіналами і яскравими героями. Коли ти за містом, горить камін, на столі вино, а поруч цікаві, неабиякі люди, епідемія відступає, на серце світло, а скарбничка щасливих днів переповняється золотом вражень.

Робота, турботи й турботи не дозволили нам сховатися від епідемії на цілих десять днів (всі таки ритм життя в епоху Боккаччо не був таким скаженим), але вирватися з міської суєти навіть на день – чим не привід відчути повноту буття?

Властиво ми вже писали раніше, що можна зникнути від епідемії грипу за містом, як це робили до нас під час чуми шляхетні італійці. Так питання: “Куди піти в Києві?”, змінився чудовою ідеєю: “А чи не поїхати нам куди-небудь?” Сказано – зроблено! Дуже гарні люди запросили нас провести вихідні за містом. Відмовитися від соковитих шашличків і червоної риби, запеченої на вугіллях і тим більше від приємної й затишної компанії ми не змогли.

І ви, знаєте, дорогоцінний наш читач, вілла Пальм’єрі у Ф’єзолє, куди як вважається, пішли собі геть герої Боккаччо, у порівнянні із Глібовкой, просто відстій. У перший раз це спало на думку, коли ми кинули перший погляд на територію, у другий раз, коли ввійшли в гостьовий будиночок, ну а до кінця дня спочатку скороминуща думка перетворилася в стійке переконання: “Не знаємо, як там було у Ф’єзолє, але в Глібовці краще.

Самою величезною принадністю Глібовки, що тільки ми, городяни, здатні по-справжньому оцінити, є повітря. Сосновий ліс – це те, що потрібно. Пам’ятаєте приказку: «У сосновому лісі – найкраще молитися, у березовому – сміятися й веселитися, а в ялиновому лісі – повіситися»? Те, що сосни мають величенну позитивну енергетику відчувається навіть на відстані: дивишся на картинку – і хочеш увійти. А насправді, такого релакса, як у Глібовці ми давненько не відчували.

Нас запросили в «Золотий струмочок». Затишні дерев’яні фінські гостьові будиночки (є двоповерхові, є поменше), маленькі затишні альтанки для готування шашлику (у них є витяжка, мангал і сітка-кронштейн), рукотворний струмочок, що тече по території, сосни, що стосуються стін, гарний ресторан. Хазяї цього чудесного місця все передбачили. Єдине, із чим довелося повозитися, так це з нашою майже трьохкилограмовою фореллю, що влазити у звичайний мангал категорично відмовлялася. Але нічого, ви знаєте, в «Струмочку» є все, у тому числі, крита площадка біля ресторану з величезним мангалом і люб’язно припасеним запасом дров. Деякі відпочиваючі навіть прийняли нас за працівників кухні й вимагали шашличків. Але ми жадібні, і, до того ж, нас чекала затишна, озбройна качанами, компанія:)

Порадувало відсутність тумц-тумц-дискотеки. Тиша, благодать. Вечірній час можна скоротати в прогулянках по пансіонату або біля вогню каміна, розповісти останні новини, смішні історії, пограти з дітьми (із затишного дитячого майданчика ми Івана ледве потягли) або пограти в що-небудь. Але можна просто подихати. Як це робили ми – глибоко й в обидві ніздрі.

Їхати в Глібовку з Києва порядку 40 хвилин на особистому транспорті.

Просмотреть увеличенную карту

Один ответ to “Глібовський Декамерон”