Работницы шинка

Про те, що на території Мамаєвої слободи не можна влаштовувати пікніки, написано скрізь: і на карті, і на вхідних квитках, і на сайті, і на величезному плакаті поруч зі входом. На плакаті було написано ще суворе: «Приносити з собою на територію спиртні напої та їжу заборонено!». У чомусь із адміністрацією можна погодитися. Дозволь приносити все це, і парк потоне в пляшках, недоїдках і папірцях. За кожним, як кажуть, не встежиш. Однак, логічним повинно бути й продовження: запропонуйте на території затишне містечко, де можна поїсти.
Далі

Ресторан «Шинок»

На сайті було зазначено, що таке місце є – ресторан у Мамаєвій Слободі.  Називається «Шинок», готовлять тут Наддніпрянську кухню, у меню понад 350 страв. І хоча ми б погодилися й на що-небудь простіше, ніж ресторан, блюда, виставлені на сайті, спокушали, а вибору у нас, власне, і не було. Ресторан у Мамаєвій Слободі нас уразив відразу – насамперед практично повною темрявою, що там панувала о другій годині дня. Малюсінькі круглі віконця й кілька тоненьких свічок практично не давали світла. Несолодко було в шинках у 17 – 18 столітті, пили козаки в темряві. Це ми зрозуміли відразу, а потім темрява стала дратувати. Може бути, у такий спосіб господарі хотіли створити затишок і камерну атмосферу? Не знаємо, ми не оцінили. Хотілося детальніше роздивитися колоритні речі у цьому гарному залі, повністю оформленому  у національному стилі, пофотографуватися. На жаль, не змогли.

Обслуговування нас не вразило

Далі – більше. Між лавами безладно вешталися юрби народу, між ними метушилися офіціанти. Як зробити замовлення, де взяти меню, куди можна сісти? Усе було зовсім незрозуміло. Офіціантів можна було чітко поділити на два види: ті, що ігнорували й ті, що огризалися. Загалом ми зібралися йти, але дитина після двогодинної прогулянки буквально висіла на нас, вимагаючи борщу й пиріжок. Ми спостерігали, як люди заходили і після кількох спроб, щось зрозуміти чи спитати, виходили. Нарешті один стіл звільнився. За нього відразу сіли ми з дитиною, троє жінок похилого віку з Росії й жінка з дев’яти – десятирічною донькою. Хвилин через п’ятнадцять після численних прохань до нас підійшла офіціантка. Ми замовили один комплексний обід (борщ межигірський, куліш зі шкварками, узвар, хліб) і пиріжок з вишнями. Все це коштувало 55 гривень. Жінка з дівчинкою заказали два пиріжки й два кухля чаю. А наші сусідки з Росії стали цікавитися справжньою українською кухнею. Спочатку вони замовили деруни. Офіціантка сказала, що їх треба було заказувати завчасно, бо їх будуть готувати біля години, а галушки або вареники – сорок хвилин. На питання: «А що швидше?», відповідь була: «Борщ або куліш».  Жінки все ж таки вирішили чекати на вареники. Минуло ще п’ятнадцять хвилин, і ми нарешті дочекалися свого комплексного обіду. І до борщу, і до кулешу претензій не було, все було досить таки смачно, по домашньому. Але налиті вони були у якісь хитрі керамічні горщики, з’єднані разом. Колоритно, не будемо сперечатися, але погодувати із цієї конструкції дитину – справжнє акробатичне мистецтво. Потім піднесли чай і пиріжки. У цілому, чекаючи на них, наші сусідки просиділи біля сорока хвилин. Швиденько випили і пішли незадоволені. Ми також розрахувалися і пішли після майже годинного перебування в темряві ресторану, а от російські бабусі усе ще чекали своїх вареників.

Голосуємо за кафе

Упевнені, у ресторані можна чудово відгуляти весілля або корпоративне свято. У сусідній залі саме накривали столи, там горіло світло, а виставлені страви виглядали, як на малюночку. Але адміністрації давно настав час усвідомити необхідність ще одного демократичнішого закладу, може бути навіть закладу швидкого харчування. Де буде менше горезвісної автентичності, але більше оперативності, та й ціни трохи нижчі. Де можна буде просто перехопити пиріжок і склянку чаю, а вареники не потрібно буде чекати більше години!
Наш кулінарний експерт, Федосєєва Ганна